ІСТОРІЯ СЕЛА ВАЛЯВА

 

Село Валява розташоване за 15 км від м. Корсунь – Шевченківський з південно-східного напрямку.

Перші поселенці на території села були ще в період середнього кам’яного віку, про що свідчать речові пам’ятки, знайдені в різних місцях села. Сприятливі кліматичні умови сприяли зайняттю  землеробством і скотарством. Кам’яними  сокирами вирубувався ліс, спалювався . І очищена ділянка використовувалась  під посіви. Пізніше на зміну кам’яним  знаряддям прийшли мідні  і Бронзові.

Безсилля людей перед природою породило релігію. Богом – ідолем і поклонялися жителі до прийняття християнства. Громадянин Куліш М.В. копаючи погріб, знайшов  на глибині 2, 5 метри зображення бога, якому поклонялися предки наші.

Поряд з землеробством і скотарством люди займалися ремеслом. Гончарі виготовляли посуд, робили статуетки – зображення богів. Всі гончарні вироби робились без гончарного круга, але випалювались на вогні і оздоблювались  своєрідним орнаментом. При прокладанні водопроводу тракторист Осадчий І.В. викопав на глибині більше двох метрів  глиняну чашечку, зроблену без гончарського круга.

З переказів предків відомо, що село Валява виникло близько  середини ХІІІ століття серед густого на той час лісу на березі невеличкої річечки Зубра. Походження назви села точно не встановлено, але за переказами назва села походить від „валежу”, який використовували перші поселенці.

Першими поселенцями були втікачі із Старого В’язівка, зруйнованого татаро-монголами.

Валява – село, центр сільської ради, до складу села входять хутори Теплий Яр і Чубівка, розміщено за 15 км від м. Корсунь  - Шевченківського і 10 км від м. Городище, 70 км від м.Черкас.

Чисельність населення на 1-ше  січня 1965 року становить 4436 чоловік.

Знайдені в кількох  місцях села  кам’яні знаряддя праці та гончарні вироби свідчать про те, що в період середнього трипілля  на території села існували стародавні поселення.

В 30-х та 40-х роках  після запровадження  ординації 1638 року у витоків струмка Погань та Зубра  виникла слобода Валява і входила  в склад Мошногородищенського маєтку. Головним заняттям  населення було землеробство, чому сприяли дуже родючі землі.

Одержавши від Черкаського намісника Клима Олександровича Мошногородський маєток, графи Моравські протягом 250 років володіли ним.

Польська шляхта, експлуатуючи населення, намагалась його  окатоличити, але селяни відмовились прийняти іншу віру. Поляки вдавались до насильницьких дій, особливо в 1667 році.

В 1722 році в с.Валява було збудовано Покровську церкву, село поступово зростало і в 1741 році числилось 100 дворів.

Після Коліївщини граф Моравський в 1776 році продав Мошногородищенський маєток разом з селом Валявою князю Любомирському, який незабаром проміняє маєток  князю Потьомкіну Таврійському. У 1794 році , після смерті Потьомкіна, маєток перейшов до племінниці Потьомкіна – Олександри Василівни Енгельгард. Уже в цьому році село було досить  велике. У ньому налічувалось 1294 чоловік і 1263 жінок, було дві  церкви і три млини. Олександра Енгельгард  виходить заміж за графа Ксаверія Браницького, який в 1826 році дає село Валяву як придане своїй дочці Єлизаветі Ксаверівський Браніцькій, яка одружилась з князем Михайлом Семеновичем Воронцовим.

Становище селян – кріпаків, як і раніше було тяжким. Економи ганяли людей на спадщину, збирали оброки, били. Так, у 1839 році економ села  Валява Антон Султан побив вагітну жінку – селянку-кріпачку  Феклу Косенко, яка мала передчасні роди.

Значну частину тяглових селян граф Воронцов переселив з села на землі Таврії, де в нього були володіння.

Напередодні реформи 1861 року значна частина селян тікає від поміщика, а в 1855 році були антикріпосницькі виступили селян – кріпаків.

На 1861 рік в селі налічувалось  497 селянських дворів, з них мало тягло, 8 442 двори були пішими, а 47 дворів  не дворів не мали зовсім польового наділу. Ці селяни називались  огородниками і працювали в панському маєтку дворовими людьми. Присадибної землі було 509 десятин, а  польової 2276.

В селі  було два водяних млини, винокурня, цегельний завод, 8  вітряних млинів належали кріпакам або „людям  разного звания”, яких в селі було 8 дворів. вітряні млини стояли на неугіддях, проте їх власники повинні сплачувати високу орендну плату, щорічно 6% розрахунку 204 крб. за одну десятину.

В час розкріпачення повинні були викупити 2276 десятин польової та 509 десятин присадибної землі. Після розкріпачення щорічно  сплачувався оброк в сумі 5533 крб або 33533 чоловічих робочих днів.

Цей оброк і повинності встановлювались на 7 років.

Тяжкий оброк і величезний викуп привели до того, що в 1864 році селяни на чолі з Олексою Марченком (Лапченко), Павлом Зарубою, Йосипом Блохою та солдатом – відпускником Якимом Лапченком відмовились платити викупні платежі. В лютому  1864  року для арешту керівників виступу  прибули пристав, ісправник, старости навколишніх сіл, поруччик Старооскольського полку Чубинський. Через школярів негайно було оповіщено  все населення. Зібралось понад 300 чоловік. Арештувати керівників виступу селяни не дали, а представників влади було добре побито і розігнано. Зачинщиків виступу судив  Черкаський повітовий суд і Київська Палата кримінального  суду. Справа  по виступу валянців тяглась  біля двох років, керівники виступу були оправдані , проте селяни змушені  були платити викупні платежі.

В переоформленій Валяві особливо   позначилось розчарування селян, появився  невеликий прошарок сільської буржуазії – куркулів і величезна кількість сілких пролетарів з невеликим наділом землі.

У 1884 році єдиний син Воронцових  Семен Михайлович передав Валяву своїй племінниці Катерині Андріївні (Шуваловій) Балашовій. Валявські батраки  змушені були працювати або в економіях Балашової , землі якої були під самим селом в двох економіях – Черв енській і  Валявській, або на цукроварні в місті Городищі.

Значна частина  Валянців працювала на рудниках Кривого  Рогу, в шахтах Донбасу, на будівництві залізниць, на рибних ринках Каспійського та Чорного морів.

Перша школа в селі була відкрита в 1852 році. Це була звичайна  селянська хата, крита соломою, на 10-15 учнів. Школу відвідували  діти  заможніх селян. У 80-х роках ХІХ  століття відкрито церковну – приходську школу, яка проіснувала аж до 1917 року.

Школа давала слабу освіту, а жорстокі учителі били дітей. Першими учителями були Литвин Сава Іванович, Барабаш Філіп, пізніше – Литвин Іван Савович, Безпоясько  Микита та ракша Афанасій Максимович. Ракша Афанасій Максимович  співчував селянам, допомагав їх дітям чим міг. Все це не подобалося куркулям та  священнику Багацькому.

Переслідуваний прогресивний учитель змушений був  залишити рідне село і виїхати на далеку північ.

Незадовільне  навчання д ітей негативно впливало на освіту селян. Селяни майже зовсім були неписьменні, а це було  вигідно панівній верхівці села.

Навіть вчителі не мали середньої освіти. В ХІХ  столітті серед  валянців  визначився їх земляк-художник Лапченко (Лабченко)  Григорій Гнатович (1801 -1876) – вітчизняний живописець, академік (з 1842р.). Народився в с. Валява , спочатку вчився у художника         Я. Нікітіна  , згодом в Петербуржській Академії мистецтв у А.І. Іванова у 1830 році за картину „Киянин подає Пречиту  вісті про наближення до  Києва печенігів” дістав звання художника. Згодом разом з О.А. Іванович виїхав в рим, де жив до 1838 року. Творча спадщина Лапченка невелика, бо ще за  молодих років він втратив зір.

Лише на початку ХХ століття  в селі почали  передплачувати один екземпляр газети та журнал  „Ніва”.

Про організацію на селі лікарні, родильного будинку, хоча би земської школи не могло б бути і мови.

В 1900 році в селі було  963 двори, кількість населення становила  4984 особи, з них чоловіків 2456 і жінок 2528. В селі налічувалось  2726 десятин землі, з яких церквам належало 75 десятин землі, було 28 вітряних млинів, дві кузні, один сільський банк, в якому  на 1-ше січня 1900 року було 1319 крб і в судді було 2493 крб. В селі  був  хлібний магазин, в якому було 1406 цн озимого і 1703 цн ярого хліба.

Морський капітал на цей час становив 3318 крб., а  продовольчий 811 крб. В економіях Балашової було 2075 десятин землі, з яких  у Валявській економії – 1038 десятин, а в       Червенській  -1038 десятин. Безсилля селян гнало багатьох на заробітки у Херсонську губернію.

Революція 1905-1907 років не пройшла мимо села. Так, 12 травня зранку в Червенській економії Балашової зібрались селяни із сіл  Валяви, Свинарки і квіток, але до роботи  не приступили, вимагаючи  підвищення плати до 50 коп. в день. Серед селян названих сіл вели агітацію  три селянина з с. Валява, які ходили по полях економії і провіряли, чи всі селяни припинили роботу.

На протязі всього дня в економії роботи не проводили. 13 травня 1905 року деякі валявці прийшли до згоди з  адміністрацією економії на таких умовах: встановлювалась  оплата 30 коп.  на день і їжу селяни отримували в економії. Решта селян продовжувала страйкувати. На вимогу адміністрації економії 19 травня в село  Валява ісправник викликав ескадрон драгунів та батальйон піхоти, але селяни і дальше настоювали на своїх вимогах. Найбільш активних селян було заарештовано.

24 травня  на буряковій плантації, де працювало 600 жінок, з’явилось 200 селян і в присутності військ   примусили адміністрацію  економії припинити роботу.

Управляючий Мошногородищенським маєтком в своїй доповідній записці Києво-Волинському  і Подільському губернаторові  про селянські заворушення в с.Валява Черкаського повіту повідомляв, що селянські   рухи занесені в село елементами  селян вже чужими селу, які відвикли від селянської роботи, людьми відхожих промислів, звільненими з тих, або інших причин із заводів та рудників, де  вони  раніше працювали.

В телеграмі на ім’я прокурора Судової палати від 20.05.1905  року ісправник Солтис і посередник Акулов писали, що валявці, виганяючи селян інших сіл із економії, причинили декому побої, після чого було викликано військові команди в село.

Ще 15 травня за організацію страйку були заарештовані його керівники Сергій Омелянович Повстянко, Тимофій Леонтійович Пономар, Мирін Сидорович Твердо хліб.

19 травня і пізніше були заарештовані селяни-страйкарі Борис кухаренко, Іван Улізьмо, Фотій Костенко, Яків Колеснік, Петро Годованик, Яким Пономар, Каленик Пономар. Всі вони перебували в Черкаській  повітовій тюрмі.

Виганяючи інших селян з економії Балашової, валявці знали, що самі вони землі на  економії не оброблять, а хотіли б, щоб   землю Балашова  віддала їм.

Розвиток страйкового руху  управляючий економії розділив на три етапи: перший  пасивної боротьби, другий період активної боротьби з 16 по 20 травня і третя стадія, коли адміністрація , не маючи змоги, при допомозі військ припинити страйк, змушена була дати змогу на задоволення вимог страйкуючих – всі селяни, без винятку, віком від 12 до 16 років виходять на роботу, працюють по 5-6 годин на добу, а  одержують повну підвищену плату.

На думку управляючого, ця стадія страйку була найнебезпечнішою для Балашової, оскільки вона проводила її до значних збитків.

Після революції 1905-1907  років ще більше посилилось  розшарування селян. Влада в селі повністю  зосередилась в руках куркулів Симона Ткаченка  та Семена Лисенка. Відплив батраків із села  посилився.

На цей період припадає початок  революційної діяльності Пантелеймона Климова Махині (1890-1922). Народився в сім’ї бідняка. Закінчив початкову школу , після смерті батьків батракує і самотужки вчиться. У 1909 році їде на заробітки в Кривий Ріг, де працює камерунщиком на руднику Шмаково, незабаром він переїжджає до Юзівки і працює  на шахті Успенська. В Юзівці зустрічається з робітниками – революціонерами і поряд з літературною  діяльністю займається випуском листівок. В своїх віршах він закликає до боротьби проти царизму. В цих віршах, як відмічалось на 3 з’їзді письменників, висловлено думки розумного мислячого робітника того часу про мету життя людини.

На 1913 рік в селі було 4974 жителі, церковно-приходська школа, бакалійна і мануфактурна лавка, кредитне товариство, споживче товариство і сільський банк.

Грім гармат революційного крейсера „Аврора”  (7 листопада 1917 року) оповістив людство про початок нової ери в історії  людства – еру краху імперіалізму і утвердження нового соціалістичного суспільного ладу.

Велика жовтнева соціалістична революція принесла валянцям звільнення від тяжкої поміщицької експлуатації політичного безправ’я. Знедолені селяни чекали своїх батьків, братів і синів додому з окопів. Особливо радо зустріли селяни ленінський Декрет  про землю, згідно якого у власність селян переходило тепер 2075 десятин поміщицької  землі Балашових  та 75 десятин церковної землі.

Радянська влада передавала разом із землею інвентар, худобу та будівлі Валявської та Черв енської економій.

У 1918  році селяни – бідняки взяли владу в свої руки, вони організували свій бойовий штаб-комітет бідноти. Першим його  головою було обрано бувшого батрака Кучера Степана Микитовича. Комітет проголосив радянську владу в селі Валява.

Куркулі розпочали боротьбу з новою владою, вони залякували селян, тероризували населення. Влітку 1918 року активістам села  прийшлось залишити село – в село вступили німці. Радо  зустріли їх куркулі, але радість була недовгою. Восени 1918 року німці залишили село, в село повертались  члени штабу бідноти. З фронту прийшов  Кулі ніч Михайло Несторович, Кучера Степана Микитовича направила  більшовицька партія для відновлення Радянської влади  в селі  і для організації продрозкладки.

Боротьба з залишками контреволюції тривала, боялись і ненавиділи Кучера С.М.  куркулі та петлюрівці, які переховувались. Вони вирішили  розправитись з членом військ ради Кучером С. М. В грудні 1918 року в час наради, яку було скликано в хаті Твердо хліба Прокопа Павловича, куркулі через вікно пострілом з гвинтівки вбили  Кучера Степана.

На 1-ше січня 1919 року населення в селі налічувало 8932 чоловік.

В період денікінщини, Махиня Пантелеймон Климович змушений був повернутись в рідне село. За його ініціативою було створено окружне видавництво. Він керував роботою  по культурному вихованню селян, організовує бібліотеку, керує драматичним гуртком та гуртком народної освіти. Його обирають членом сільвиконкому. Кращих своїх односельчан валявці обирають депутатами Черкаського повітового з’їзду робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, який проходив 20-24 лютого1919 року. Депутатами від села Валява були Шевченко Лаврентій Микитович та Ревуцький Іларіон Савич.

12 червня 1920 року в с.Валява засновано партійний осередок, який складався з 7 кандидатів; голова Прокопенко, секретар Ткаченко. Зазнавши розгрому у відкритій боротьбі, українські буржуазні націоналісти перейшли на шлях таємної боротьби проти активістів села. Усім громадянським і політичним  життям села керував партійний осередок села та волосний виконавчий комітет села Валяви, який було обрано 15.11.1921 року. Волосний виконком  був у складі 30 осіб. Членами виконкому були Возняк  Катеритна Петрівна, Вольтовська  Якилина  Іванівна, Мельник Олексій Іванович, Кулініч Михайло  Несторович, Жуков Михайло Іванович, Ткаченко Павло Матвійович та інші.

В цьому ж році на землях поміщиці Балашової створено  Валявський радгосп, який обслуговував Городищенський цукровий завод.  Землі  у радгоспі було 741 десятина.

Українські буржуазні націоналісти перейшли до активних дій проти активу села. Першою жертвою  став кулі ніч Михайло Несторович – член більшовицької партії з 13 травня 1920 року. Його повісили бандити.

21 травня 1922 року від рук бандитів загинули в хаті Жежера  Андрія секретар партосередку Ткаченко Павло Матвійович, голова комнезаму Яків Григорович Нечипоренко, член виконкому Пантелеймон Климович Махиня. Цієї ж ночі озвірілі бандити вбили секретаря комсомольської організації  Івана Христиновича Литвина. Світлу пам’ять бережуть валянців про своїх односельчан, піонери кладуть квіти на братську могилу борців за владу рад на селі.

З припиненням  війни та боротьби з буржазно-націоналістичними бандами, життя в селі стало налагоджуватись.

У 1923  році селяни бідняки створили  артіль по спільному обробітку  землі. В ній   у той час було 80 га  землі і об’єднувалось  перших 16 бідняцьких господарств. Комнезам створює в селі машинне товариство, яке працювало добре, як відмічав з’їзд Городищенського  райкомнезаву.

Комітет незаможників мав у своєму розпорядженні  28 сівалок, 6 сортировок, 2 тріери, 24 гуртки по обробітку землі. Через комнезам, радгосп, товариства селяни готувались до ведення колективного господарства.

ХV з’їзд ВКП(Б) дав чіткі вказівки про колективізацію сільського господарства. Колгоспний рух, що особливо посилився під кінець  1929 року дав небачені темпи колективізації в селі.

На початку 1930 року посівна площа становила 4196 га, один трактор, який в 1926 році одержали селяни. Першим головою був Клепко Михайло  Єлисеєвич. Проти колгоспного ладу проводили боротьбу куркулі. Вони  підпалювали будівлі, травили худобу, залякували селян. У 1930 році збори селян – колгоспників постановили:

- за невиконання хлібозаготівель, за ворожі дії, розкуркулити  Міленка Гаврила, Криворучко Афанасія, Жежера Данила, Ревуцького  Тихона та ін., конфіскувати  все їх майно і передати у власність колгоспу.

Ліквідація куркульства, як класу, сприяла дальшому зміцненню колгоспного ладу на селі.

У 1933-1934 роках в селі проведено стопроцентну колективізацію. На 27 червня 1935 року колгосп ім. Комінтерну мав свій статус  сільськогосподарської артілі, в якому відмічалось, що колгосп об’єднує  1021 колгоспний двір, і посівна площа дорівнює 5 тис. га. В цьому ж році колгосп ім. Комінтерну було розділено на 2 колгоспи: колгосп ім. Комінтерну та ім. Будьонного.

На 1935 рік в селі загорілась електрична лампочка Ілліча, обидва колгоспи і село були електрифіковані. Значно розширюється фонд  сільської бібліотеки, відкрито школу – семирічку, в якій навчалось  390 дітей, побудовано новий клуб, закрито обидві церкви. Колгоспи перейшли на нові  багатопільні сівозміни, запроваджуючи посіви багаторічних трав, колгоспи головним чином були зерновими, але значне місце в них також займало огородництво, садівництво, тваринництво.

В колгоспах зміцніли тваринницькі ферми, укомплектовані кращими породами свиней та коровами з високими удоями молока.

Для забезпечення нормальної роботи основних галузей виробництва, у колгоспах були побудовані кузні, майстерні з значною кількістю останків. Село після колективізації стало великим механізованим колективним господарством, яке вимагало нових спеціалістів. І вони прийшли: трактористи, комбайнери і  т. д. На колгоспних фермах працювали зоотехніки, ветфельдшери, на полях – агрономи.

Сотні передових людей обох колгоспів стали стахановцями, колгоспниці – п’ятисотенницями, наслідували приклад Марії Демченко, Марини Ігнатенко. З великим ентузіазмом боролись за високі врожаї цукрових буряків ланки комсомолок Жежер Уляни Феодосіївни  та Повстянко  Ганни Сергіївни.

Сумлінна праця, наполегливість і знання справи дали  бажані результати і наслідки, обідиві ланки одержали високий  урожай цукрових буряків – близько 600 цн з га. Високих урожаїв пшениці домоглась бригада  Жежера Федора Івановича – кожний гектар дав в середньому 34 цн, а  окремі гектари   дали понад 40 цн з гектара.

Колгоспи обслуговували 2 тракторні  бригади. Вони виконували 70% орних і посівних робіт, комбайни збирали урожай з 80%  посівних площ.

Колгоспи мали по кілька грузових автомобілів, на ферми проведено водопровід, більше 49 електромоторів обслуговували колгоспне виробництво.

Своєю наполегливою працею домоглися того, щоб колгоспи стали високопродуктивними, одними з кращих у районі.

Передові колгоспники Жежер Ф.І., Жежер У.Ф., Король Я.П., Лисенко В.М., Повстянко Г.С., та багато інших відвідали сільськогосподарську виставку в Москві.

Колгосп ім. Будьонного був учасником сільськогосподарської виставки  і премійований мотоциклом „Октябрь”. Сумлінна праця людей і високі врожаї забезпечували високий рівень колгоспників. Колгоспники одержували на трудодень по 6-7 кг хліба та гроші. Культурними  і заможними зажили колгоспники села. У 1939 році в селі відкрито середню школу, багато дітей навчалось в технікумах і інститутах, в селі  працювала лікарня, розширилась сільська бібліотека, 2-3 рази на тиждень демонструвались кінофільми, працювали дитячі ясла, село радіофікувалось.  Частими гостями села були артисти обласного театру, державного цирку та інші. Тепло, радісно і щиро зустрічали колгоспники своїх митців. Життя колгоспників стало щасливим, заможним і радісним. Прибутки колгоспників обчислювались в сотнях карбованців.

Ішла трудове весна 1941 року. Око радували посіви, обіцяючи  дорідний урожай. На луках паслись численні стада худоби, спокійно трудились колгоспники-валявці.

Мирну творчу весна перервала жахлива війна, яка чорною хмарою нависла над вітчизною. В перші дні війни близько 800 чоловік  пішли захищати Батьківщину. Уже перші тижні війни стали відчутними в селі. Через село проходили військові частини. Незабаром появились перші сім’ї евакуюваних, яких гостинно зустрічали колгоспники, допомагали їм чим могли. У липні 1941 року почалася евакуація колгоспу: вся робоча худоба, молодняк, колони тракторів повільно рухалися на схід. Колгоспні ферми опустіли. Біля майстерень розбирали машини, яких не можна було вивезти, закопували електромотори. Евакуйовувались сім’ї, частина активістів села.

У серпні 1941 року останні захисники Корсуня відступили до Городища. Село захопили німці. Уже в перший тиждень окупації вночі в кількох  місцях була підпалена пшениця. Колгоспники не хотіли, щоб  урожай дістався окупантам. Колгоспники надавали посильну допомогу воїнам, які попали в оточення, переховували поранених воїнів та воїнів, які втекли з полону. Активно  допомагали цим воїнам колгоспниці Біда Катерина Катерина, Кеденко Федоря, Король Любов і інші.

Німці організували на базі колгоспу господарство. Збирався урожай, але колгоспники дуже часто розбирали його по домах. Окупанти забирали в людей свиней, курей і корів. Грабувати колгоспників допомагали німцям зрадники Батьківщини – поліцаї : Коломієць Семен, Куліш Василь, Ткаченко Яків, Гейко Григорій, Тригуб Василь, Горбань Василь, Нечипоренко Василь, Колеснік Григорій і інші.

За вказівками начальника поліції Гейка Григорія восени 1941 року німці розстріляли в м.Городище на єврейському кладовищі п’ятисотенницю Повстянко Ганну Сергіївну, колишніх  членів комнезаму – активістів колгоспу Клепко Юрія, Короля Якова, Коваля Данила, міліціонера Гаркушу Артема та Пеліпея  Григорія. Похоронити рідним не дозволили.

Взимку 1942 року понад 100 чоловік німці відправили на роботу в Долінський район, але вже через кілька днів майже вся молодь  повернулася в село.

Весною 1942 року близько 200 чоловік німці відправили на каторжні роботи в Німеччину.

Молодь не підкорялася „новому порядку” в Німеччині, не виконувала розпоряджень фашистів. Уже на початку червня  1942 року перші валявці в’язні  були в концтаборах  - Заксенхаузена (Чхало Антін Сергійович, Цимбал  Прокіп Григорович, Твердо хліб Микола Іванович, Жежер Григорій Тимофійович, Скарбовчук Олександр Олександрович, Лисенко Михайло Дмитрович), Бухенвальда ( Лисенко Дем’ян Васильович, Ткаченко Макар Степанович, Колеснік Митрофан Гаврилович), Натцвейлера (Клепко Ілля Юрійович), Ебензее (Заруба Михайло Іванович) і багато інших.

У серпні 1942 року в крематорії Заксенхаузена спалено Чхала Антона Сергійовича та Жежера Григорія Тимофійовича. А з села в цей  час збирали нову групу молоді.

Настала зима 1943 року, народ не давав ні кожухів, ні рукавиць. Озлоблені німці і поліцаї посилили облави, під час однієї з них було вбито колгоспника Блоху Федора та ще кількох колгоспників. Посилювалась  скрита боротьба – колгоспники все частіше відмовлялись від роботи, ховали  хліб, переховували  партизанських розвідників на кутку Запас.

В той час, як село стогнало від гніту окупантів, гинула молодь  в Німеччині, сотні валянців захищали матір – Вітчизну.

Розгромлений на Волзі ворог відступав. Розлючені невдачами і поразками поліцаї і загарбники посилили репресії, особливо проти активу села. Вночі 26  липня 1943 року поліцаї вривалися в хати, робили обшуки і проводили  арешти. У цю ніч було заарештовано  комуністів Лищенка Костянтина Максимовча, Чхала Павла Федоровича, Скарбовчука Олександра Микитовича, Віденка Василя Григоровича, Жежера Федора Івановича, п’ятисотенницю Жежер Уляну Федорівну, орденоносця – котовця Сологуба  Миколу Миколайовича, бригадира Кучменка  Федора Михайловича. Ці люди безслідно зникли. Після цього, ще кілька разів проходили арешти. Кожного дня поліціяґ відправляла валянців копати окопи біля Дніпра, але вони втікали і не  хотіли  допомагати ворогові. настав 1944 рік.           8 січня  в село в’їхали  частини СС, які стояли до кінця січня. Люди бачили і знали, що лінія  фронту недалеко, так як німецькі солдати їздили на фронт, а поверталася менша частина. Німці не думали, що прийдеться покидати цю територію. Господарювали як хотіли. в селі  не було  ніякої влади. Всередині січня  забрали останніх чоловіків – стариків і відігнали до Німеччини.

У  кінці  січня 1944 року Війська Першого і Другого Українських  фронтів під командуванням генерала Ватутіна і Конева розпочали оточення ворожого угрупування в районі Корсунь – Шевченківський.

Майже всі чоловіки, які були  зібрані в кінці січня німцями, повернулися тайком у село.

Із лютого 1944 року з села Квітки 86 Гвардійський Стрілків  полк і 627 артилерійський полк  розпочали наступ  на західну частину с. Валява. У результаті  коротких двотижневих боїв, частину села було визволено. В той час фашисти зосередили значні частини військ для того,  щоб прорватися з оточення біля с.Квіток. Ворог перейшов у контрнаступ, радянські війська  відійшли до Квіток. Уже в ці дні в ряди Червоної  Армії влилось багато валянців. 6 лютого південними окраїнами села оволоділи воїни 5-го Гвардійського Кавалерійського корпусу генерала Сазонова і воїни 763 стрілецької дивізії генерала Сазонова.

Німці перетворили село   в укріплення.  Виганяли жителів з хат, вони прорубували стіни, встановлювали  гармати, у вікнах влаштовували  кулемети. Майже троє суток точилися бої за село.

У цей час була дуже несприятлива погода,  не дивлячись на те, що був лютий місяць, земля  була зовсім не мерзла, йшли дощі. Німці тікали куди бачили, щоб тільки добратися до залізниці, 9 лютого був сильний бій за селом в сторону лісу і залізниці, до урочища „Кругляк”. Поле було вкрите трупами. Німці кидали машини і напівголі тікали на Корсунь –Шевченківський.

В боях за село Валяву відзначились Донські козаки 12-ї Гвардійської Червонопрапорної Кавалерійської дивізії. Воїнам цієї дивізії командиру  взводу гвардії лейтенанту Сапунову Миколі Андрійовичу та гвардії сержанту Іринину Олексію Івановичу за бої  6 і 7 лютого за село Валяву присвоєно звання Героя  радянського Союзу. 7 і 8 лютого проходили короткі бої, ворог здавав одну позицію за другою. 9 лютого село було звільнено  від  окупантів.

10 лютого багато валянців разом з воїнами Червоної Армії наступали на село Глушки та Зава дівку. Дороги в цей час були дуже розбиті і підвозити боєприпаси було неможливо. Близько 400 валявців в мішках  підносили боєприпаси за наступаючими частинами.

Окупанти зруйнували і спалили в селі 104 будівлі, з них 84 хат колгоспників.

У боях за село ворог втратив 1300 солдат вбитими і полоненими. Восени 1944 року валявці дізналися про те, що їх землякові Яровому Петру Павловичу (1917 року народження) за героїчний подвиг присвоєно  звання Героя радянського Союзу.

Йшла весна 1945 року ,  весна – переможниця. Далеко в Німеччині  гриміли гармати, добиваючи фашистів в їх лігвах, а в цей час на полях  колгоспу гуділи трактори, які надіслані  були з східних районів країни.

Війна закінчилась, німецький фашизм розгромлено. Уже повертались перші демобілізовані воїни, перші невільники з Німеччини. Але багато  воїнів полягло на полях битви. Понад 370 осіб валянців загинуло  на фронтах війни, більше як 290 осіб загинуло в Німеччині та в час окупації села фашистами.

За активну участь у ВВв 67 осіб нагороджено Орденом Червоного Прапора, 94 особи – Орденом  Червоної Зірки, 87 осіб – Орденом Слави, 73 особи – Орденом Вітчизняної війни, 694 особи нагороджено медалями.

 

 

КОЛГОСПНИКИ СЕЛА В БОРОТЬБІ ЗА ВІДБУДОВУ І ДАЛЬШИЙ

РОЗВИТОК КОЛГОСПНОГО ГОСПОДАРСТВА

 

10 лютого 1944 року Червона Армія після трьохденних боїв, під час яких село 8 і 9 лютого переходило із рук в руки, звільнила село.

За роки окупації німецько – фашистські загарбники заподіяли  великої шкоди колгоспному господарству. Більшість громадських  приміщень було спалено або зруйновано. На каторгу в Німеччину було  відправлено  370 осіб, закатовано 9 осіб, окупантами  спалено і зруйновано 104 будівлі в тому числі 1284 хати колгоспників.

Колгоспники з великим трудовим  піднесенням і любов’ю приступили до відбудови зруйнованого господарства. У 1944 році в обох колгоспних селах було лише 4 пари коней та працювало дві молотарки малої потужності. Для виконання сільськогосподарських робіт широко  використовували корів колгоспників, якими переважно працювали жінки.

У 1945 році спільними зусиллями механізаторів Городищенської МТС та колгоспників села вдалось обробити і засіяти всі поля  колгоспу. В цьому ж році  в обох колгоспах було запроваджено травопільну сівозміну.

Під керівництвом партійних організацій колгоспів, правлінь колгоспу, виконкому сільської ради широко розгорнулося соцзмагання за одержання високих врожаїв сільськогосподарських культур.

У 1950 році  середній врожай зернових уже становив 27,8 цн з одного га на площі 1200 га.

За це Указом Президії Верховної Ради  СРСР було нагороджено ряд трудівників села. Серед  них орденом Леніна – Барабаша Тихона Петровича ( бригадир  тракторної бригади), Корінь  Степана Степановича  (помічник бригадира тракторної бригади), Рудомана Олексія Михайловича  (тракториста), орденом Трудового Червоного Прапора – Дведа  Миколу Панасовича (тракториста), Колесника Петра Гавриловича ( тракториста), Слабенка Михайла Трохимовича (тракториста), Медаллю за  Трудову доблесть – Гаркушу Миколу Григоровича, Кузьменко Ганну Павлівну і Чупилка  Йона Євменовича.

На багаторічному досвіді колгоспного будівництва колгоспники переконалися в тому, що в умовах всезростаючої  технічної оснащеності  сільського господарства найбільш успішний розвиток  багатогалузевого, високотоварного сільського господарства  можливий лише на базі великих колгоспів. Прагнення до укрупнення дрібних колгоспів, що виникло серед  широких мас  колгоспного селянства стало життєвою необхідністю, бо в дрібних  колгоспах  важко  використати сучасну техніку і досягнення аграрної науки, добитися значного збільшення валової  продукції сільського господарства, різко підвищити натуральні і грошові прибутки колгоспів, ще більш підвищити матеріальний і культурний  розвиток колгоспників.

18 вересня 1950 року  відбулися загальні збори колгоспників артілі ім. С.М.Будьонного та артілі ім. Комінтерну, на яких колгоспники вирішили  об’єднатися в одну сільськогосподарську артіль. Одноголосно було вирішено новоутвореному   колгоспу присвоїти  ім’я любимого героя громадянської війни Будьонного.

23 вересня 1950 року відбулися об’єднані закриті  партійні  збори первинних організацій обох колгоспів. Збори вперше обрали партком в складі 5 осіб : Ткаченко С.Я., Холод Н.П., Степанов М.Я., Литвин І.І., Горідько І. М. Партзбори намітили шляхи дальшої роботи по згуртуванню  мас на укріплення колгоспного господарства.

В об’єднаному  колгоспі  налічувалось  земельних угідь 5650 га, в тому числі сільськогосподарських угідь 4250 га, серед яких орної  землі 3715 га, саду  42 га  та луків 86 га.

Визначною подією в житті колгоспу були рішення вересневого пленуму УК КПРС 1953  року. Ці рішення вказали шляхи дальшого розвитку колгоспної системи  господарства. Внаслідок  підвищення  державних закупівельних  цін на всі види сільськогосподарської продукції, значно  піднявся валовий прибуток колгоспу. Так,  у  1995 році він становив    3647 тис.  крб.  проти 2509 тис. крб.,  в 1953 році ( в старому масштабі цін).

Це значно збільшило фонд заробітної  плати, а також відрахувань  і в неподільний фонд.

Парторганізація колгоспу очолила боротьбу за виконання рішень  вирішальної ділянки колгоспного  виробництва: рільничі бригади, тваринницькі ферми, тракторні бригади.

У 1954 році в колгоспі одержано в середньому  2200 літрів молока на фуражну корову, 15 поросят на свиноматку. Свинарка Жежер  Ганна Олексіївна виростила по 22   поросят  від  закріплених  за нею свиноматок, за що одержала додаткові оплату – 16 поросят.

Обговорюючи рішення пленуму ЦК КПРС  та намічаючи  шляхи дальшого розвитку колгоспного виробництва, партзбори постановили побудувати приміщення для зберігання фруктів і овочів, та їх переробки.

Весною 1954 року було розпочато будівництво винороби, а восени закінчено. Приміщення складається з трьох  кам’яних  підвалів. Над підвалами піднімається двохповерховий переробний цех. Виробництво вина в колгоспі щорічно збільшується :          з        2 000 літрів  в 1955 р.  до 40 000 у 1964 році. Від реалізації вина в 1964 році колгосп одержав  50 000 крб.

У 1958 році в артілі побудовано авто гараж на 9 автомашин, два корівники на 220 голів, будинок  тваринника з банею і клубом. Це дало можливість створити нормальні умови для праці і відпочинку працівників тваринництва. У наступному 1959 році за рішенням   парторганізації правління колгоспу перевело  працівників тваринництва на грошову оплату.

Стала плата зміцнила трудову дисципліну і підняла  значно продуктивність праці тваринників.

З  середини 1957  року парторганізація  і правління колгоспу почали випускати багатотиражну газету „За високий урожай” (редактор Холод Н.П.). газета виходила 2 рази на місяць. Всього випущено на цей період 155 номерів.

Трудівники колгоспу „перемога” гаряче відгукнулися на рішення ХХІ з’їзду  КПРС. Парторганізація разом з правлінням колгоспу розробила семирічний план розвитку господарства. Планом  передбачалося на кінець 1965 року досягти урожаю  зернових 30,6 цн з га., надоїти  молока 13 тис. цн, виробити м’яса на 100 га угідь – 70 цн. Виконуючи ці рішення , колгосп на кінець 1964 року мав урожай зернових 25,8 цн, валовий  надій молока становив 12941 ц, вироблено м’яса на 100 угідь 65,7 цн.

Правління колгоспу приділяє увагу справі підвищенню врожаю всіх сільськогосподарських культур. З цією метою в господарстві добре ведеться планове господарство. Колгосп виробляє мінеральні  суміші.  Тільки в  1964  році було виготовлено 26 тис. тон таких сумішей, що становить  по 6,8 тон на кожен гектар  орної землі.

Велику увагу колгосп  приділяє  розвитку  тваринництва. У 1964 році  для тварин збудовано троє капітальних приміщень, а також  доїльний  майданчик. Тепер доярка доглядає 25 корів , а не 12.

В свинарстві колгосп  перейшов до інтенсивних методів виробництва  свинини – тварин вирощують і відгодовують груповим методом. На відгодівельних майданчиках  щорічно  вирощуються сотні свиней на дешевих зелених кормах. Тільки в 1964 році було  відгодовано 900 голів свиней вагою  по 80 – 90 кг кожної.

Значною подією в селі, партійної організації  були рішення  ХХІІ з’їзду  КПРС. сільські партійні та радянські організації  широко вивчили програму КПРС та інші матеріали,  мобілізуючи колгоспників на виконання завдань.

У тракторних бригадах  велася ділова підготовка до 1962  господарського року. Восени 1961 року всі причіпні   знаряддя, а в січні 1962 року відремонтовано всі трактори. На кожен гектар ріллі  було вивезено  по 12 тон гною та торфо-мінеральних сумішей. В колгоспі  проводилось велике будівництво  : з  1961 по 1964 року побудовано 4 корівники, 3 свинарки, 2 телятника  і один пташник.

Швидкий розвиток поголів’я тварин вимагав більшої кількості води. Для задоволення таких потреб колгосп у 1961 році проклав водогін, по якому вода з природних джерел відцентрованими насосами подавалася  у водонапірну  банту, а звідти в приміщення. У грудні 1963 році закінчено  будівництво двох артезіанських колодязів, які повністю забезпечили потреби колгоспу у воді. У селі весною 1964 року прокладено водогін довжиною  2197 м., який  забезпечує водою школу, сільську  лікарню, родильний будинок, дитсадок; приміщення громадських організацій та 50 дворів колгоспників.

У 1959  році в колгоспі вперше  було створено  кролеферму, яка розмістилася  в урочищі Кругляк. З кожним роком ферма росла і дає значні прибутки. У 1964 році вироблено кролиного м’яса  3 цн на загальну суму 14 тис. крб. Чистий прибуток від цієї ферми складає  4100 крб. Ферма зайняла  одне з провідних місць в Черкаській області.

 У роботі ферми велика заслуга згуртованого колективу, який очолює Волошин Василь Климович. Працівникам цієї ферми рішенням  парторганізації присвоєно звання – колектив комуністичної праці.

Виконуючи заповіт В.І.Леніна про  матеріальну зацікавленість трудящих на виробництві, колгосп у 1963 році перейшов від оплати праці по трудоднях до грошової сплати.

Виконуючи рішення Пленуму ЦК КПРС 1964 р. про інтенсифікацію колгоспного виробництва, правління артілі в  цьому році приступило до будівництва овочевої фабрики, в якій круглий рік гідропонним  способом будуть вирощуватися овочі. Корисна площа 110,25 га. Планується  знімати урожай протягом року 250 ц овочів на загальну суму 25 тис. крб.

Колгосп готує матеріальну основу для майбутньої перебудови села. З цією метою збудовано цегельну піч, яка є складовою   частиною цегельного заводу. Потужність майбутнього заводу – 3 млн. шт.. паленої цегли та 2 млн. черепиці на рік.

Протягом семирічки колгосп посадив 95 га  молодого саду і тепер має 137 га. Значно  розширено площі під городні культури. Овочі і фрукти частково переробляються  у винному цеху, а в майбутньому будуть перероблятися в плодоконсервному заводі, будівництво якось буде закінчено на початку 1966 року.

Проектна потужність цього заводу – 2 млн. умовних банок на рік.

З 1961 року колгосп буде вести будівництво шосейних  доріг, на кінець 1964 року протяжність   їх становила 5 км. Ця дорога з’єднує  перше та друге господарство колгоспу і повністю забезпечує автобусне сполучення з м. Городище  та м. Корсунь – Шевченківський.

Під керівництвом партійної організації в селі працює  комсомольська організація, яка відіграла велику роль в організації   молоді на відбудову та дальший  розвиток колгоспного господарства.

У 1954 році  в організації налічувалось 46 комсомольців. Комсомольці завжди  були прикладом для неспілкової молоді.

Вони були шоферами, доярками, очолювали рільничі  бригади, ланки. Особливо відзначились шофери : Хобіт Іван Юхимович, Мартенко Петро Іванович, Гайдай Микола Іванович, Басай Ніна Іванівна, Нечипоренко  Марія Михайлівна, доярки – Горбань Лідія Романівна, Жежер   Оксана  Іванівна, Хобіт Катерина Миколаївна.

Комсомольці приймали участь у освоєнні цілинних земель   і перелогових. Серед  комсомольців  відзначились – Косенко Петро Михайлович, Ревуцький Михайло, Литвин Григорій.

Виконуючи   семирічний   план народного господарства  багато комсомольців виїхали по комсольських путівках на новобудови. Серед них Пономар Іван, Гаркуша Василь, Махиня Петро, Жежер Олексій, Кучменко Олексій та інші.

Велику роль комсомольці відіграють у вихованні  підростаючого покоління – працюють загоновими  вожатими, а також є застрільниками  в організації  художньої самодіяльності.

 

 

КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ТА РІСТ ДОБРОБУТУ ГРОМАДЯН СЕЛА

ЕЛЕКТРИФІКАЦІЇ СЕЛА

 

Наявність діючої Корсунь - Шевченківської  гідроелектростанції забезпечила  в перед військові роки часткову електрифікацію села. Лампочка  Ілліча засяяла в багатьох хатах колгоспників. Були електрифіковані  центр села, частково куток Гард, хутір Теплоярка, що становило 420 дворів колгоспників. У роки ВВв були  повністю зруйновані лінії  електропередач. У післявійськовий час  почалося відновлення  електролінії та їх розширення.

У 1962 році на кутку Хутір встановлено потужній трансформатор, який обслуговує громадян цього  кутка.

У 1963 році колгоспники  хутора Теплоярка також одержали електрострум. У 1964 році почато, а в 1965 році закінчено електрифікацію колгоспників за  залізницею. Всього електрифіковано  на кінець 1964 року 725 господарств  колгоспників.

Електроенергія широко використовується в колгоспному  господарстві для приводу в рух  дробарок, млинів, січкарень, трьох  водокачок, сепараторів та інших механізмів.

Швидко зростає кількість  моторів, що працює в сільському господарстві. У 1964 році в колгоспі вже працює 60 електромоторів.

У 1927 році в селі вперше появився детекторний радіоприймач, а в  1936 в селі було підведено радіолінію  і встановлено 670 радіоточок.

За період окупації  німецькими окупантами села з 1 серпня 1941 року по 9 лютого 1944 року все було зруйновано і розграфлено.

У 1953 році було прокладено повітряну радіолінію почалася  радіофікація села. На кінець 1964 року в селі працювало 1108 радіоточок. Багато громадян користуються радіоприймачами, для яких використовуються різні джерела живлення.

У 1963 році появився в селі перший телевізор у громадянина Пономаря Івана Павловича, а з вступом в  дію в 1964 році Черкаської трансляційної  телевізійної вишки стало можливим встановленням телевізорів, що працюють від кімнатних антен.

До війни обслуговувала пересувна кіноустановка. Демонстрування фільмів було один раз  на тиждень. У 1950 році встановлено  стаціонарну  кіно уставку з одним кіноапаратом, а в 1951 році встановлено і другий, збудовано кінобудку. Тепер фільми почали  демонструвати тричі на тиждень. З  1963 року додатково відкрито ще два кінозали – в  клубі тваринників  і на кутку Хутір. З усього року всі кінозали почали працювати  без контролерів.

У 1945 році в селі відкрито дільничний лікарський пункт, а в 1951 році стаціонарну лікарню на 10 ліжок. У 1964 році розпочато капітальне  будівництво приміщення  лікарні  на 35 ліжок за рахунок коштів колгоспу. Вартість будівництва коштуватиме 75 тис. крб..

У 1957 році в селі відкрито колгоспний родильний будинок, який обслуговується акушеркою та двома санітарками.

 

 

РОЗВИТОК НАРОДНОЇ ОСВІТИ

 

Із 1931 – 1932 навчального року в селі працювала семирічна школа, перший випуск з якої був у 1934 році.  У 1939 році в селі відкрито середню школу, випуск якої  не було зроблено в зв’язку з війною. Після звільнення села від фашистських окупантів, з березня  1944 року школа відновила   заняття як семирічна , а в  1952  році стала середньою. У школі до 1960 року навчалось у середньому 700-800 учнів, а  з  1960 навчається в середньому 550-600 учнів.

У 1964 році на місці церкви було збудовано нове приміщення двоповерхової школи, а у 1976 році добудоване ліве триповерхове крило. Школа опалювалась паровими котлами, були в наявності спортзал та актова зала.

     У 2019 році Валявській загальноосвітній школі виповнилося  130 років із дня заснування першої однокласної народної школи та 55 років з дня відкриття діючого приміщення.